Я начебто залізла у мильну бульбашку, легку і нетривку як мій настрій, із скляними стінками, таку крихку і таку ненадійну. І згорнувшись ембріончиком думаю, де ж дістати той чудо провід щоб було як показати, поділитись зі світом, а чи хоч би з кимось, я отак от їхала а в голові цілий діафільм із кольорових кадрів, і все , і не опишеш і не скажеш тільки бачиш і відчуваєш те все доки очі закриті. Маленька булька...вона наповнюється наповнюється, рідиною і сіллю, а потім кулька розтікається неначе догори дригом і от я вже рину до долу криштального басейно-океану, і лиш рибоньки пустодзвінно поглядають і відвертають плавники, я тону тону, аж доки не торкаюсь днища і стою якорем ,надійно запущеним, надійно поржавілим, а увесь мій переповнений світ бажань, думок, надій і сподівань. Усі мої ідеї і мій ентузіазм вириваються один за одним, одинокими промінчиками а чи то зграйками підіймаються до гори цього океану на водну поверхню а там чи то спалахкують вогнем і згорають а чи то випаровуються, зливаються тучно на землю...... от тільки там..ті образні духи руки втратили якісь гайки і болти, вони опускаються раз за разом, раз за разом. У тому світі були раніш і інші герої от тільки вони пішли усі геть , а разом з ними пішло і все інше, і гайки з болтами теж вийшли геть(вийшли з ладу). У тому світі гарно лиш одне там надто тихо і немає свят, свята- це ненависні дні , ті дні коли прилітають круки і кружляють над усіма твоїми зруйнованими планами, їхнє каркання лиш нагадує що раз за разом все менше і менше людей поряд з тобою, все менше тих хто про тебе згадає, і ти уже тонеш, коли ще нема півночі а всі розійшлись і ти розумієш що все зовсім не так як торік, зовсім зовсім, а наступні свята лиш нагадують про те через що ти втратила щось надто для тебе вагоме. Краще запросити Чекотила і пити з ним чай, треба ж відсвяткувати 20 років з його страти....................