04:57 

Весь сенс у тому що клубок заплутався, рівні колись лінії тепер виглядають як розпис ручки. Це тоді коли ти більше не можеш навіть писати, бо більше навіть не знаходиш слів, а як тільки хоч одне з них виникає мимоволі то так само швидко і зникає. Раніш ти ще малолітня тікала від усього світу у ті рядки ти ховалась поміж них, під тим деревом у тій високій траві з острахом і тремтінням, знаходила привід, і тікала, тікала як умога далі, тебе дику і ще ніким не приборкану кидало навсебіч посеред тих сугробів, тією зимою, ти кричала що є мочі, ти знала тебе скорш за все ніхто не почує там посеред кола далеких дев'ятиповерхівок і гаражів, ти боялась собак але ішла туди розмовляти з ним, з ними , з собою в решті решт, ти врешті решт дивилася у небо і не знала яке буде майбутнє, ти просто приходила поговорити з собою, в тих декількох рядках. Ти розуміла та не хотіла вірити коли слова знов зщезали коли ті декілька недолеліяних закоханостей проходили, ти знов змовкала , слова більш не з'являлись, і ти уперто шукаючи їх щось та знаходила. А тепер ти більш не можеш їх шукати, ти поламала крила, ти зневірилась, і хоч ще досі впевнено повторюєш собі слова настанови, сама розумієш це все не може бути так. Коли вуста німіють це пусте, а що коли німіє голова , думки і розум, що коли ти розумієш що твоє життя чудове але ти загубилась у самій собі забила наглухо усі щілинки і оніміла, оніміла і тепер кам'янію. А Ліна була права:
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать, ...здається це і лишилось від мене
Я так хочу відшукати ту маленьку яка бачила музику на вітрі, яка чомусь сміялась просто так, яка завжди мовчки сварила дорослих що ніколи не дивились уверх, на небо, яка дивилась на сонце з закритими повіками і шукала погляд своєї душі . Щось лишилось от тільки воно збігає як пісок в годиннику, повільно але впевненно. Тепер я гадаю що постаріла, змарніла, навіть мій неприборканий Диявол зчах, тепер він мовчки пускає сльози. Тепер провести декілька днів кормлячи собаку і рудого кота, читаючи просту книжку про реальне життя, без якоїсь складної моралі, варити суп і пити чай із білої чашки в червоний горошок, тепер це чомусь прекрасно, напевно час глянути чи не посиділа я. Хвалиш себе за прості речі, завжди пам'ятаєш про біль, і не можеш пнути його під зад, не хочеш шукати добрих аргументів. Пам'ятаю бабуся колись сказала що я плакса. Знаю Ба, я знаю! Я завжди вміла голосно кричати, буянити і довго та затяжно плакати. Читаю слово "more" а розумію що досить вже, я втомилась і більше не можу відіспатись, відпочити, позбутись цієї втоми, я тепер завжди втомлена.................

URL
   

Into the wild

главная