URL
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
19:00 

Я розпочала своє життя 18 з лишком років назад. Мені дали ім'я, підштовхнули. З часом на мені з'явилось пір'я і мої цупкі лапки схопилися за грудки землі. Я ще не літаю цілком. Поки-що літає лише моя душа, очі, мій розум. Я ще вчусь, я готуюсь до зльоту. Я обираю скелю і камінь з якого полечу, обираю вітер і саме той потік. Я обираю день, я обираю напрям!
Досить банально, вірити у свої бажання, і зовсім ні - прямувати до них рішучим кроком.
Я завжди любила гарно балакати, думаю настав час і робити, помалу, але робити, можливо для себе а можливо не тільки ...




01:16 

Вийшовши сьогодні на вулиці мого міста, я опинилась у пізній осені. Нібито прохолодно, але, все ж, і без рукавиць можна, тільки холодний вітер за пазухою трохи нагадує про теперішню зиму. Начебто і справді, на очах спливають картинки минулої осені, а десь там, трохи вище шлунка, пробуджуються, чомусь, теплі відчуття. Не вистачало лише золотавого листя піднесеного вітром і легких мереживних шарфиків.
Було приємно отримати частинку літнього - червневого сонечка, запакованого в конверт, і з любов'ю відправленого мені з Миколаєва.




14:02 

Ранок розпочався зі смачної яєчні та м'ятного чаю. Хоч він і розпочався об 11.30. Далі у нас душ і звичайно Сурья Намаскар. Щодо останнього - дуже чудова річ ))) Кажучи коротко, це комплекс йоги - "Вітання Сонця"



Далі у нас по плану поїздка за хорошим речами, за стаканчиками для підстаканників.
Сподіваюсь сьогоднішній день не закінчиться лише на цих справах )))

02:09 



На вулиці дощ, я сижу за столом
За вікнами дощ, а я , іще вдома
Напевно се кава і стукіт по даху
Напевно се я, і все рідне навкруг

Прокинутись роно, і стукіт коліс
По вибоїнам і відкосам металу
Я слухаю дощ, але хочу ще кави
І слухати пісню незайманих міст

Я хочу прокинутись рано - не спати
Я хочу до краю, тебе, баламут
Я хочу за руку і плинем до раю
А потім звертаєм, нехай ловить нас!

Я хочу не ритму, не рими - не знаю!
Я просто не знаю і рве від знання.
Знання що я хочу і що відчуваю
І що його вдіять? Все теє життя!

І хай до світанку, ми суному планку
Хай кава у банці, а в нас дикі танці
Ми плинем до ранку, ми хочем світанку
І хай суне час , він не втримає нас!

03:22 



Хочу ли я сейчас любить? Хочу ли я творить и рисовать? Мои пальцы вьются в вольный танец, они хотят прикосновения, они хотят музыку, они живут.

Могу ли я влюбиться? Да могу - влюбиться в музыку! Я уже её люблю!

Кончики пальцев, которые никогда не касались клавиш, но так хотели. Мелодия, которую слушаешь в сотый раз, а сам плывешь, и все внутри тебя содрогается, и даже клавиатуре ты страстно желаешь передать ритм, мелодию, такт. И где-то там, чуть ниже сердца, посредине, где-то под легкими, где-то там сейчас моя душа, она давно хочет любви. Неясно несказанно. Хочет и сама этого не осознает, и от того так трепетно дрожит, и кажется что воздуха всё меньше. И так желаешь услышать раскаты грома и почувствовать кожей холод дождя, прикоснуться к ней, ощутить мурашки, и подставить лицо ветру и каплям. Бросить несносную обувь где-то у калюжи и бежать сломя голову сквозь ветер дождь, сквозь шквалы, бежать так бистро, чтобы пятками чувствовать тепло. Распахнуться, и чувствовать мелодию не ушами и даже не сердцем, а где-то там под душою, забывшись о биение сердца.

04:15 

Сидиш собі слухаєш пісні Бітлів, дивишся свої знімки за останній рік, і раптом розумієш що ти усюди усміхнений і всі навколо усміхнені, і тут якось несподівано розумієш що став жити теперішнім днем. Гортаєш усе те і начебто відчуваєш знову тепло і холод зимних днів, і пам'ятаєш засніжені Видубичі і снігову лавину, важкі дублянки і чоботи. Скільки ж слів було сказано і скільки промовчано, скільки усмішок усміхнено, скільки усього того пережито. Так непомітно і дуже змістовно-атмосферно пройшов цей рік, і хоч ще багато чого варто переосмислити і збагнути, але все ж здається що цей ніс повернений за правильним вітром та до берегів земних іще далеко. За всим сим залишилось багацько рядків і кадрів, і чорт забирай як же їх багацько. І як тут можна не любити жити??!! Факт один - треба дертись на нові вершини!!! Вперед!!






02:19 



Останні червневі дні. Концерт якого я чекала 2 роки, група яку я обожнюю років з 14. І тут я раптом розумію, та от же воно - літо почалося!
Тут і слова Олега Собчука, вмить прозоре небо, і слова що лунали крізь весь той натовп - побажання хорошого літа. Тут, зараз - почалося!
Останній місяць був підготовкою до нереального драйву, до пригод, кроком який починає рух.



Червень починався прозоро і надійно, але із сильними шквалами подекуди. Останні зустрічі здавались чарівними, а дещо перетворювалось у казковість.
Минув рік і от я знов сижу на Співочому Полі, поряд все таж компанія і ще один брат.





Я дивлась тоді на чарівне задимлене хмарами небо як тепер, і усвідомлюючи що минув вже цілий рік мимоволі посміхалась, бо от воно, я тут я пам'ятаю усі ті світлі моменти усі переживання і спеку екзаменів, рейсшини, купу стружки і графіт на руках, перші знайомства з Києвом , суворий і такий пронизливий погляд Батьківщини-Матері, що зачаровує і зараз і той дівишник, що затягнувся на приємну неділю - з фільмами Джейн Остін, купою попкорну, масками і фарбованими нігтями.



Події і прогулянки і от я вільна, сесія закрита, а я уже на шляху.

Наступний переді мною постав уже трохи відомий Харків.



Миле поздоровлення, чудовий і позитивний супутник поряд з моєю подругою, оглядове колесо і канатна дорога, лід трубочки і Coca-Cola, пляж і перший заплив цього літа, перший плюх спиною у воду (було бо-бо). Поїзд, спека та за запеченим вікном усе так чарівно, що вже те все мимоволі пробачаєш і в руках тримаєш "Кульбабове вино" і золотом лягає все і чарівні юнаки з цікавою природною вродою сидять навпроти зачаровано бринячи пальцями.

Ще кілька моментів і хоч до Опішні так і не добрались, проте поряд сім'я, вечірня спека і трохи прохолоди. Город і всі коло тебе пораються як і ти сам. Село, тепло урожаю і той далекий аеродром пашить колоссям у думках. Декілька фраз, історії з дитинства і я чітко розумію, що от воно! Треба писати бо де ж йому братися і куди ж його таке чудесне відпускати, ось вони ці історії почуті тисячі раз а чи лише один. Я вирішила їх зібрати докупи адже ніщо і ніколи так не тішило як ті дитячі потаємності. А ранком розумієш що пора вже й сімейне дерево оформити. І гайнувши повз час , затамувавши подих під горіхом на старезній скрипучій розкладушці закутуєшся у друковані рядки , рукою намацуючи дрібненькі вишеньки.

Аж ось воно СКАЙ , тисячі рук піднесених до неба, і та "Ти сподобалась мені", якій сам надав чарівного сенсу, босий Скрябін і пісні про старі фотографії і про мам, погляди друзів і руки у міцному замку, і наш літній крик у небо, оклик, ехо літа.
І після такої файності думаєш лиш про те, що тепер вже, літо точно почалось!


03:50 

Здається я щойно пережила те , що називають культурним шоком. Мене завжди тягнуло до нового, до цікавого, до невідомого, і це певно притаманно більшості дітей. Я не раз ловила себе на думці що хочу творити, рухатись діяти, і паралельно розуміла що мені потрібен для цього не стимул а саме та щира дитяча зацікавленість. І здається я зрозуміла те що , коли щось мене дійсно цікавить у даний проміжок часу у дану мить у даному душевному чи то там моральному стані, на моїх очах мимоволі з'являються краплинки, очі розпахуються так широко що аж подих перехоплює , дихання спирає, і відчуваєш калатання серця. Я відчуваю що саме це я хочу зараз пізнавати.
Зараз я відчула невгамовний потяг до окарин. І раптом зрозуміла що останнім часом доля штовхає мене, наче випадково ставлячи підніжки, а чи то просто дружньо турсає в плече, і я зіткаюсь з людьми які так чи по іншому пов'язані з музикою. Можливо це всеж не просто так. І от здається я знайшла свій інструмент. Це лише допущення, але я так палаю до нього, до цієї етнічно душевної музики, я хочу відчувати глину в руках і розуміти що з неї народиться звук. Я вже горю цим всим. У моїх руках є чарівна окарина , нороджена в казковості, невідомою мені технікою із пісків чи глини, і вона дійсно чарівна. Здається її дух мене зачарував.

04:57 

Весь сенс у тому що клубок заплутався, рівні колись лінії тепер виглядають як розпис ручки. Це тоді коли ти більше не можеш навіть писати, бо більше навіть не знаходиш слів, а як тільки хоч одне з них виникає мимоволі то так само швидко і зникає. Раніш ти ще малолітня тікала від усього світу у ті рядки ти ховалась поміж них, під тим деревом у тій високій траві з острахом і тремтінням, знаходила привід, і тікала, тікала як умога далі, тебе дику і ще ніким не приборкану кидало навсебіч посеред тих сугробів, тією зимою, ти кричала що є мочі, ти знала тебе скорш за все ніхто не почує там посеред кола далеких дев'ятиповерхівок і гаражів, ти боялась собак але ішла туди розмовляти з ним, з ними , з собою в решті решт, ти врешті решт дивилася у небо і не знала яке буде майбутнє, ти просто приходила поговорити з собою, в тих декількох рядках. Ти розуміла та не хотіла вірити коли слова знов зщезали коли ті декілька недолеліяних закоханостей проходили, ти знов змовкала , слова більш не з'являлись, і ти уперто шукаючи їх щось та знаходила. А тепер ти більш не можеш їх шукати, ти поламала крила, ти зневірилась, і хоч ще досі впевнено повторюєш собі слова настанови, сама розумієш це все не може бути так. Коли вуста німіють це пусте, а що коли німіє голова , думки і розум, що коли ти розумієш що твоє життя чудове але ти загубилась у самій собі забила наглухо усі щілинки і оніміла, оніміла і тепер кам'янію. А Ліна була права:
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать, ...здається це і лишилось від мене
Я так хочу відшукати ту маленьку яка бачила музику на вітрі, яка чомусь сміялась просто так, яка завжди мовчки сварила дорослих що ніколи не дивились уверх, на небо, яка дивилась на сонце з закритими повіками і шукала погляд своєї душі . Щось лишилось от тільки воно збігає як пісок в годиннику, повільно але впевненно. Тепер я гадаю що постаріла, змарніла, навіть мій неприборканий Диявол зчах, тепер він мовчки пускає сльози. Тепер провести декілька днів кормлячи собаку і рудого кота, читаючи просту книжку про реальне життя, без якоїсь складної моралі, варити суп і пити чай із білої чашки в червоний горошок, тепер це чомусь прекрасно, напевно час глянути чи не посиділа я. Хвалиш себе за прості речі, завжди пам'ятаєш про біль, і не можеш пнути його під зад, не хочеш шукати добрих аргументів. Пам'ятаю бабуся колись сказала що я плакса. Знаю Ба, я знаю! Я завжди вміла голосно кричати, буянити і довго та затяжно плакати. Читаю слово "more" а розумію що досить вже, я втомилась і більше не можу відіспатись, відпочити, позбутись цієї втоми, я тепер завжди втомлена.................

04:20 

Я начебто залізла у мильну бульбашку, легку і нетривку як мій настрій, із скляними стінками, таку крихку і таку ненадійну. І згорнувшись ембріончиком думаю, де ж дістати той чудо провід щоб було як показати, поділитись зі світом, а чи хоч би з кимось, я отак от їхала а в голові цілий діафільм із кольорових кадрів, і все , і не опишеш і не скажеш тільки бачиш і відчуваєш те все доки очі закриті. Маленька булька...вона наповнюється наповнюється, рідиною і сіллю, а потім кулька розтікається неначе догори дригом і от я вже рину до долу криштального басейно-океану, і лиш рибоньки пустодзвінно поглядають і відвертають плавники, я тону тону, аж доки не торкаюсь днища і стою якорем ,надійно запущеним, надійно поржавілим, а увесь мій переповнений світ бажань, думок, надій і сподівань. Усі мої ідеї і мій ентузіазм вириваються один за одним, одинокими промінчиками а чи то зграйками підіймаються до гори цього океану на водну поверхню а там чи то спалахкують вогнем і згорають а чи то випаровуються, зливаються тучно на землю...... от тільки там..ті образні духи руки втратили якісь гайки і болти, вони опускаються раз за разом, раз за разом. У тому світі були раніш і інші герої от тільки вони пішли усі геть , а разом з ними пішло і все інше, і гайки з болтами теж вийшли геть(вийшли з ладу). У тому світі гарно лиш одне там надто тихо і немає свят, свята- це ненависні дні , ті дні коли прилітають круки і кружляють над усіма твоїми зруйнованими планами, їхнє каркання лиш нагадує що раз за разом все менше і менше людей поряд з тобою, все менше тих хто про тебе згадає, і ти уже тонеш, коли ще нема півночі а всі розійшлись і ти розумієш що все зовсім не так як торік, зовсім зовсім, а наступні свята лиш нагадують про те через що ти втратила щось надто для тебе вагоме. Краще запросити Чекотила і пити з ним чай, треба ж відсвяткувати 20 років з його страти....................


05:06 

трохи повітря скрапнуло до дна, повненькі обійми і галас, я така вдячна що трішки крупиць минулого лишилось, нехай ненадовго але якийсь комочок тепла був у цьому..а вдома тепло тоді коли там є сім'я, уся разом, гуртом, і від того і спиш у вагоні спокійно бо знаєш рідні поряд і за них варто триматись, бо нікого кращого від них немає....

Into the wild

главная